«Ні режим, ні характер дитини не цікавили няню – на першому місці були гроші»

Як і мільйони жінок, все роблю сама. І відчайдушно заздрю ​​подругам, які найняли собі помічників і спокійно лежать на дивані з келихом та книжкою. Чому я не зробила так само?

«Прагнула довести чоловіку, що я ідеальна господиня»

Днями побачила у соціальних мережах подруги, як вона спокійно п’є вино на гарній терасі, поки няня гуляє з дитиною, нагодувавши її обідом. Під враженням я теж налила собі вина і під гуркіт дітей і пральної машинки сумно дивилася в стіну. Чому я не наважилася звернутися за допомогою до клінінгової компанії і не запросила няню, коли мені було катастрофічно важко?

При тому, що об’єктивно сімейний бюджет не затріщав би від найму помічниці по господарству або бебісітера на пару днів на тиждень. Тоді я змогла б присвятити свій час чомусь іншому – якщо не валянню на дивані з келихом, то як мінімум читанню, зустрічам з подругами, походам у спортзал та іншим захоплюючим заняттям. Серед яких побачення з чоловіком. Нехай навіть удень і без романтичного завершення, але це був би час удвох, про який я вже й мріяти забула.

Відмотуючи все далі назад, я згадувала, як з першою дитиною відкидала допомогу свекрухи, не бажаючи слухати її поради і вважаючи, що вона забирає мій час у дитини. А ще я прагнула довести чоловіку, що я ідеальна господиня, і все вмію робити сама. Через місяць я важила менше, ніж до вагітності, через два втратила грудне молоко.

Моя мама в цей час твердила, що ось у неї з дітьми не було помічників, батьки жили далеко, але вона й сама справлялася з усім, і всі були в неї чисті і ситі.

«Все це пекло досі згадую зі здриганням…»

Все частіше я почала зриватися на чоловіка, а потім і на доньку. Підсумок: мої нескінченні істерики та запали, бо я не вивозила ні фізично, ні морально все те, що сама на себе звалила. А потім розлучення, бо розуміння та підтримки від чоловіка я так і не отримала.

Сил на якісне спілкування з донькою у мене також не вистачало. Перед очима картинка: її день народження, виповнилося два роки, а я замість того, щоб веселитися і радіти з дитиною, шикала на неї і відправляла дивитися мультики або грати, щоб вона не заважала мені наводити лад і готувати – незабаром гості прийдуть.

І ще один гнітючий спогад: донька з температурою під сорок плаче в кімнаті від уколу швидкої, а я на кухні за комп’ютером – вдаю, що в офісі, звітуючи перед начальством. Все це пекло досі згадую зі здриганням…

У міру дорослішання донька ставала все самостійнішою і дедалі менше вимагала часу та уваги. У цілому нині ситуація ніби вирівнялася: садок, школа, робота – вдома ми практично лише ночували, кулінарія за рогом і закусочні часто рятували.

Але через десять років, коли я народила молодшу, все повторилося. Щоправда, з побутом було вже простіше: посудомийка, робот-пилосос, старша донька-помічниця та доставка продуктів звільняли мене від частини турбот. Але ось дитина цілодобово висіла на мені. Спина «вийшла з чату» буквально місяця через три, а я реально була схожа на зомбі, тому що по 4-6-8 разів за ніч вставала готувати суміш, міняти підгузник або заспокоювати немовля, яке постійно кричить.

З чоловіком донька не хотіла проводити не те що півгодини – жодної секунди. Щоразу, коли я відходила хоча б на півметра, вона починала несамовито кричати. Дійшло до того, що я не могла сходити в туалет чи душ, боялася поворухнутися вночі, бо відразу починався крик.

Спокійно поснідати? Ні, не чули. Чи приготувати повноцінний обід? Як би не так! Перекласти в ліжечко? Ха-ха, кумедна ти, мамо.

Це нервування просто зводило мене, а чоловік знизував плечима: мовляв, і радий би допомогти, але щось ніяк не виходить налагодити з дитиною контакт.

«Мені нескінченно шкода втрачені роки»

Головною проблемою було те, що бабусі (а тепер я погодилася і послухати поради, і довірити виховання, аби трохи відпочити) жили далеко. Друзів поряд теж не було – ми переїхали, коли доньці був лише місяць, і я залишилася віч-на-віч з її постійним криком, коробками нерозібраних речей та жахливою спекою.

Періодично я думала про няньку, яка б при мені знаходилася з дитиною, поки я займаюся домашніми справами. Але невдоволено піднята брова чоловіка у відповідь на спробу заговорити про це змусила відкласти ідею на потім.

«Потім» трапилося, коли доньці виповнилося півроку: я була сповнена рішучості і розпочала пошуки. Форуми та рекомендації привели до мене миловидну пенсіонерку з педагогічною освітою, яка із захопленням розповідала про дітей. Я вже готова була прямо тут і зараз передати їй на виховання і свою доньку, як раптом почула: тільки можна ви мені одразу за місяць наперед заплатите, бо в мене зовсім немає грошей.

Тобто ні режим годування, ні улюблені іграшки, ні звички не цікавили бабусю – насамперед була оплата. Я мовчки встала і пішла, усвідомивши, що поки що я не готова продовжувати ні діалог, ні пошуки.

Пізніше я підійшла до цього питання ґрунтовніше і звернулася до агентства з пошуку нянь. Але гримнула пандемія, за нею режим вимушеної економії, слідом – низка ГРВІ та інших принад, і я так і не наважилася довірити доньку комусь.

Зараз вона вже рік як ходить у садочок, обожнює його, вихователів і дітей, легко йде на контакт з іншими дорослими, підстрибуючи йде з татом гуляти і дає мені спокійно попрацювати за комп’ютером (гаразд, не зовсім спокійно – під мультики і «хочу какати»), і ми з чоловіком нарешті сходили на те саме побачення. Але мені нескінченно шкода ті три втрачені мною роки, коли я була сонною і тривожною істотою.

Чому я не поговорила із чоловіком прямо? Не пояснила всі плюси няні та помічниці, не дала фінансовий розклад? Натомість я звинувачувала його у своєму стані, скаржилася на ненависні будні, хоча могла б жити в кайф, радіти дітям, чоловікові, сонцю, свіжому манікюру, вдалому шопінгу та прем’єрі в кіно.

Тому, допиваючи вино і дивлячись стрічку новин у соціальних мережах задоволеної подруги, урочисто клянуся, що наступного разу точно викину всі ці граблі!